Перегляд вихідного коду сторінки Психологічні наслідки ІПСО

Інформаційно-психологічні спецоперації (ІПсО) – комплекс заходів з поширення спеціально підготовленої інформації задля впливу на емоції, почуття, поведінку людей, сформувавши таким чином громадську думки у потрібному руслі. До елементів ІПсО відносяться дезінформація, пропаганда, кібератаки, перебільшення певної інформації або применшення іншої. Сучасні підрозділи психологічних операцій зс рф є основним інструментом військової агресії росії на території України, що ведеться у формі «гібридної війни».

Цілями довготривалих ІПсО залишається постійний психологічний тиск на українців з метою підриву довіри до українського уряду та нівелювання міжнародної підтримки. Приклад довготривалої ІПсО – спроби отримати перевагу в кіберпросторі. Як свідчить звіт групи аналізу загроз Google (TAG), порівняно з 2020 роком, у 2022 році росія збільшила хакерські атаки на Україну на 250%, а на користувачів у країнах НАТО – більш ніж на 300%. Зокрема, кіберзлочинці проводять фітингові розсилання, щоби перехопити облікові дані українців. Або «зламують» акаунти військових, публічних осіб і розміщують там пропаганду й заклики до українців здаватися.

Згадаємо деякі [https://cpd.gov.ua/main/yaka-meta-golovnyh-kremlivskyh-ipso-u-vijni-proty-ukrayiny/ резонансні російські ІПсО]. 

На початку агресії яскравим прикладом ІПсО можна назвати фейк довкола міток на дорогах і будівлях. У месенджерах та соцмережах ширилася інформація із закликами їх зафарбовувати, бо ці мітки нібито допомагають ворогу наводити ракети через супутники. Згодом з’ясувалося, що ці позначення використовують при геодезичній зйомці і жодного стосунку до військових дій вони не мають. «Вкид» про мітки зробили для того, щоб занурити українців у '''дискомфортну психологічну ситуацію, посіяти паніку й страх'''. І ця ІПсО тоді непогано спрацювала.

Ракетні обстріли об’єктів критичної інфраструктури російські окупанти використовують, щоб підірвати бойовий дух українців та '''посіяти панічні настрої у суспільстві'''. Для цього росіяни перебільшують кількість випущених ракет, наслідки від уражень та розпускають плітки «про евакуацію представників влади». Ефективна протидія української ППО поступово руйнує мету цієї ІПсО.  

Проте, не тільки діячі роспропаганди, а й гравці внутрішнього ринку здатні спричинити важкі психологічні наслідки своєю діяльністю. Яскравим прикладом є заява Олексія Арестовича, [https://24tv.ua/oleksiy-arestovich-poyasniv-svoyu-frazu-pro-2-3-tizhni-yaka-stala_n2480915 візиткою ексрадника глави Офісу Президента] стала фраза про "2 – 3 тижні". Саме цього часу, за версією Арестовича, мало вистачити, аби Росія видохлася, й активна фаза повномасштабного вторгнення завершилася. Цій фразі довірилась частина українців, і не евакуювались з районів ведення бойових дій вчасно, що спричинило вищу смертність населення і збільшило кількість контактів мирних громадян з російськими військовими. Також інша заява Арестовича [https://www.slovoidilo.ua/2022/03/29/novyna/suspilstvo/arestovych-vvazhaye-rosijski-vijska-ne-zdatni-shturm-kyyeva применшила силу інтенсивності боїв під Києвом] та загрозу Києву безпосередньо, що погіршило ситуацію для мирного населення. Дезорієнтовані українці сподівались на об'єктивну оцінку ситуації, і з огляду на це не полишали міста, яким загрожувала небезпека, в результаті чого втрачали майно, здоров’я та життя. Вцілілі під обстрілами, люди надалі мали значно меншу довіру до ОП та влади в цілому, тож ситуація спрацювала на користь російському вторгненню.

За майже два роки фраза про "2 – 3 тижні" вже стала в Україні мемом. Тепер Арестович вирішив спробувати пояснити свої слова. Ексрадник глави Офісу Президента наголосив, що начебто знав про що він говорить та сподівався на успішне завершення переговорів.

Попри усі тяжкі фізичні наслідки, спричинені заявою Арестовича, українське суспільство подолало їх моральний вплив, конвертувавши у гумор. Тепер і надалі “2-3 тижні” — це про шкідливе невміння реально оцінювати строки, а з політичного простору запит на конкретність, чіткість і впорядкованість перейшов у побут українців.

Інша діячка, котра регулярно спричиняє дезінформаційні та маніпулятивні дії стосовно українців - народна депутатка Мар’яна Безугла. Її “опитування” на тему чи бажають українці смерті народним депутатам, оцінили як вороже, антиукраїнське та завідома таке, що розколює суспільство і парламентарії, і громадські діячі, і медіа. До прикладу, Руслан Рохов, член правління у Центрі конституційного моделювання та керуючий партнер в компанії PGR Consulting Group LLC, зауважив щодо «опитування Безуглої, що «в цивілізованій демократичній країні такі дії кваліфікували б як розпалювання ворожнечі та підбурювання до розправи.«Подібна риторика парламентаря — це продовження лінії про неадекватність ВРУ. Це сіє делегітимізацію інституту влади. Культивує запит на адекватну „сильну руку“, що створює тло для формування автократичного режиму», — пояснює Рохов. 

Тобто, депутатка ВР свідомо публікує матеріал, який пропагує ненависть між громадянами України, що мають посаду в державній структурі та тими, що не мають, і Мар’яна Безугла навмисне відмежовує їх один від одного та продовжує цю політику і далі в публічних виступах. При цьому навіть під час “Помаранчевої революції”, Революції гідності, — серед гасел закликів до вбивства чиновників не було, тільки запит на люстрацію та проведення слідчих дій. Українці не пропагували вбивство та самосуд, і сьогодні пропаганда таких дій розцінюється як спроба перевірити суспільство на готовність до протиправних дій та їх легітимізацію, або ж як підготовка колективної свідомості до інших подібних дій. 

Сучасна війна підняла в свідомості кожного громадянина цілий пласт питань. До прикладу, початок війни призвів до роздумів українців на тему власної ідентичності (хто є українцем, чи добре бути українцем. чи є я українцем, чого я хочу як українець). На протидію цьому російські ІПсО через пропаганду, фейкових експертів і маніпулятивні заяви на тему історії, намагались насадити українцям думку, що їх: 1) не існує 2) жалюгідні 3) меншовартісні в порівнянні з росіянами 4) небезпечні. Найпопулярніше ІПсО на цю тему - ідея “руського миру”. Одна з міфологем, на яку ця ідея спирається — «Москва – Третій Рим». Перший Рим – це столиця стародавньої Ромської імперії, Другим Римом вважається Константинополь (Царгород), на звання «Третій Рим» претендує Москва. Ця міфологема утверджує спадкоємність Росії від Візантії через стародавню Русь. Щоб закріпити цю спадкоємність була використана конструкцію понять «Велика Русь», «Мала Русь» і «Біла Русь», які є лише різними частинами однієї Росії (тобто Русі, лише на грецькій лад). Це дозволяє утворити міфологему «Ми один народ», забуваючи, що Руссю називалися лише землі, що належать сучасній Україні.  І взагалі в цьому ланцюгу “роздумів” Україна, українці, — не існують. їх викреслено. Отже, ідея “руського миру” виключає українців як націю. Тому не має причин бути або ставати  українцем — в такому контексті їх (нас) просто не існує.

Іншим способом подолати психічну і психологічну стійкість українців був акт розколу, який зчинювала росія, сепаруючи “західну Україну” і “східну Україну”, створити штучну дискусію на тему кращого чи гіршого українця, змушуючи громадян несвідомо примірювати на себе стандарти “кращого”, втрачати відчуття власної гідності і розмивати українську ідентичність всередині людини. Дискусія «'''хто кращий українець'''», обговорення незначущих деталей поведінки публічних осіб, які презентують українську еліту, що часом нагадує відверте хейтерство та булінг, а під час війни − ба більше, є розхитуванням суспільної єдності, знецінення реальних досягнень «своїх». Приниження («чмиріння») у соціальних мережах пересічними громадянами один одного, швидке оцінювання за характеристиками «'''поїхав – не поїхав, залишився'''», «'''понаїхав – покинув'''», використання групових упереджень за територіальною чи мовною ознаками людини, обов’язкове вишукування негативу в іншому – '''соціально-психологічні ознаки колективної травмованості психіки українців'''. Пошук винних, у тому що сталася війна, насамперед серед своїх, а не російського агресора – ще один прояв неусвідомлюваного виміщення колективного гніву. Внутрішній діалог українців в осмисленні війни обумовлений історією та сучасними наративами взаємодії між українською та російською спільнотами.  

В результаті своєрідних ланцюгових реакцій типу «снігової кулі та степової пожежі» формуються колективні травми, які, завдяки механізмам зворотного зв’язку та «мережевим» взаємозв’язкам, циркулюють і взаємно підтримуються в суспільстві. Наслідками цих колективних процесів є негативні психоемоційні стани агресії, смертоносної люті та ненависті, жаги помсти стосовно ворогів, включення механізмів заміщення і ідентифікації у цих станах із ворогом. Застрягання в цих станах, неможливість у повній мірі їх відреагувати і розтотожнитись з ними є причинами формування посттравматичних стресових станів та розладів, пов’язаних з ними психсоматичних та поведінкових проявів. Також слід зазначити, що вказані механізми мають ірраціональний, компульсивний характер і практично не піддаються раціональній корекції і спростуванню, вони функціонують, поки існує явна, чи уявна загроза існуванню етносу і суспільству. У разі зникнення загрози включаються соціально-психологічні механізми опрацювання колективних травм і відповідні ним соціальні ритуали та заходи. (Горностай, 2021). Те, що в силу різних причин не вдається героїзувати чи виправдати, витісняється на зберігання в індивідуальну та колективну підсвідому сферу психіки для трансгенераційної передачі травматичного досвіду наступним поколінням. Такий спадок актуалізується у відповідних умовах як родовий або етнічний колективний досвід, що власне і відбувається в даний час різнопланового воєнного протистояння воюючих держав і не тільки України і Росії. 

Серед більш складних маніпуляцій з психікою можна виділити ІПсО, спрямовані на викривлення індивідуального психоемоційного стану людини. Через узагальнення, маніпуляцію, українському суспільству часто нав’язували “колективне виснаження”, “колективний патріотизм”, “колективну радість у передчутті контрнаступу тощо”, “колективний ПТСР”. Про останній постійно залякували медіа, ряд експертів стабільно обіцяв всім українцям це захворювання і закликав готуватись до найгіршого. Варто уникати стигматизації воєнної травми і висловлювань типу «всі, хто прежив тяжкі події в умовах війни, будуть із ПТСР», або «всі військові повернуться з війни з ПТСР». Ні — не всі. Як інформує Центр громадського здоров’я МОЗ України, від 20% до 40% військовослужбовців потребують психологічної допомоги. Симптоми ПТСР розвиваються приблизно у 12-20% військовослужбовців, які перенесли бойову травму, але не звернулися за психологічною допомогою через побоювання зневаги за прояви слабкості, боягузтва, загрозу військовій кар’єрі. Для виявлення і подолання ПТСР є ряд урядових ініціатив. а також допомога партнерів країни, наприклад, розробка застосунку  PTSD Help App (українською та румунською мовами). Але саме на наслідки ПТСР напосідали пропагандисти, залякуючи українців один одним та обіцяючи колективні психічні розлади на покоління наперед. Також згадки про російську каральну медицину, які “випадково” з’являлись в медіа, применшення дій уряду України щодо захисту здоров’я,  мали на меті відвернути українців від медицини, запобігти вчасному зверненню у випадку виявлення тривожних симптомів тощо.

Частина людей зараз не здатна розрізнити внутрішні відчуття і емоції, надбані ними особисто, і можуть підпадати під вплив “оголошеної” медіа чужої емоції. Неприйняття власних емоційних станів здатне спричинити довготривалий негативний вплив, сприяти депресивним розладам і не тільки. Наприклад, не кожен українець зміг швидко і безболісно прийняти своє право на гнів та ненависть, адже за мирного часу такі емоції не є сприятливими для соціалізації. Проте, на час війни ці емоції — невід’ємні і корисні, вони є доцільними. також трансформується психіка людей з комплексом жертви — в певний момент ці емоції додають їй рішучості до супротиву та реваншу, активізують до покарання злочинців.

Українське суспільство перебуває в стані класичної травматичної ситуації. Для здійснення пропаганди використовують велику кількість методів, які базуються на дослідженнях соціальної психології. Протидія російським ІПсО – важливе завдання не лише правоохоронців, а й пересічних громадян. Кожен українець під час війни має ретельно ставитися до отримуваної і поширюваної інформації й довіряти насамперед офіційним українським джерелам, фаховим журналістам та українським і світовим ЗМІ з бездоганною репутацією. У медіапросторі теж формуються нові феномени, зокрема й ризиковані форми інформаційної поведінки, такі як медіатравмування (ретравматизація), несамоконтрольоване споживання (адиктивне, компульсивне), а також прагнення до миттєвого поширення інформації, яке експлуатується ворогом, і власне, потоки ворожої пропаганди та дезінформації. Усі ці обставини демонструють, наскільки важливою складовою національної безпеки є сьогодні рівень медіаграмотності громадян, здатний стійко протистояти ворожим наративам і психологічним мішеням інформаційної війни, бути резильєнтним до травматизації, в тому числі в медійній формі. 

Існує два критерії психічного здоров’я: адаптація та критичність. Адаптація — це про те, що обставини будуть змінюватись, і  життя не буде таким, до котрого людина звикла, але до нього людина пристосується або ні. Критичність — це адекватність ціни вибору, розуміння причин і наслідків, відповідальність за свої дії. За цими показниками ми маємо відслідковувати власний стан і сприяти вчасному балансуванню психіки близьких і рідних.