Доктрина/стратегія рф у гібридній війні (дугін, путін, гєрасімов і т.д.)

У реалізації численних інформаційо-психологічних операцій ворог послуговується певною ідеологією, доктринною і  наративною базою. Саме вони і лягають в основу стратегій ведення ІПСО.

Олександр Дугін та “Основи геополітики”

Олександра Дугіна називають ідеологом сучасної рос. політики.

Його праця “Основи геополітики” 1997 року, перевидана у 2000, в якій вперше сформульована геополітична доктрина рф, стала своєрідним керівництвом до дій для російських владців. Це “Незамінний довідник всім тих, хто приймає рішення у найважливіших сферах російської політичного життя - для політиків, підприємців, економістів, банкірів, дипломатів, аналітиків, політологів тощо”.

Нарікаючи на те, що станом на кінець 90-х рф не є “Російською Державою”, Дугін констатує: рф не має державної історії, її державні кордони - випадкові, культурні орієнтири розмиті, політичний режим хиткий, етнічна карта - різнонародна, а економіка - фрагментарна. Однак заперечує і державність країн так званого СНД - вони, мовляв, лише де-юре вважаються незалежними політичними утвореннями, але насправді істинної державності вони позбавлені - вони всього лиш “територіальний процес”, навіть попри “антиросійський” націоналізм, що активно зростав у цих країнах. Аналізуючи стан речей в пострадянських країнах, Дугін згадує принцип “постімперської легітимності”, адже на чолі колишніх союзних республік знаходяться спадкоємці “колоніальної адміністрації” - частини розломленої єдиної управлінської структури. Ця еліта відчужена від національно-культурних традицій своїх народів і орієнтована інертно зберігати залежність від метрополії.

Центром своєї геополітичної концепції Дугін називає російський народ, надаючи йому “месіанських” властивостей. Саме він, народ, має бути відповідальний за контроль над північно-східними регіонами Євразії.

Дугін підводить до того, що росія має стати в майбутньому новою Євразійською імперією -  єдиною формою достойного й природного існування російського народу - “Битва за мировое господство русских не закончилась”.

Ворогом такої імперії Дугін бачить Захід:

“Отрицание атлантизма, отвержение стратегического контроля США и отказ от верховенства экономических, рыночно-либеральных ценностей - вот та общая цивилизационная база, тот общий импульс, что откроют путь прочному политическому и стратегическому союзу, создадут осевой костяк грядущей Империи”[“Основи геополітики”, 2000. С.125].

В центрі такої єдиної нової імперії - концепція “російського націоналізму”, яка повністю протилежна всім попереднім націоналістичним проявам в росії. Цей націоналізм повинен використовувати, в першу чергу, культурно-етнічну термінологію з особливим наголосом на такі категорії як “народність” та “російське православ’я”. На практиці досягти такого Дугін пропонує за допомогою тотального “воцерковлєнія” росіян і перетворення всіх культурних інституцій в продовження “Єдиної Церкви”. “Воцерковляться” в межах російського націоналізму повинні не лише окремі особистості, а й вся російська культура, наука та думка. Таким чином Дугін планує вирішувати і демографічні задачі - проблеми демографічного зростання стануть духовними завданнями на основі православної етики, яка забороняє контрацепцію та аборти.

В військово-стратегічному плані імперія Дугіна може бути створена тільки за умови збереження ядерного потенціалу колишнього союзу із використанням всіх видів космічного та стратегічного озброєння.

Україна в геополітичному баченні Дугіна

Україну називає однією із західноросійських земель. В майбутньому омріяної Дугіним імперії Україна поряд із Молдовою, країнами Балтії та Польщею має стати певним “санітарним кордоном”. Східні ж регіони України і Молдову, окреслюючи кордони імперії, ідеолог називає “російським Півднем”.

Суверенітет України, на думку Дугіна, є настільки негативним для російської геополітики явищем, що може спровокувати збройний конфлікт. Чорноморське узбережжя, яке контролює “невідомо хто”, ставить під сумнів існування самостійної держави (України, - ред.). Дугін не вбачає великого геополітичного значення в Чорному морі, але контроль над ним дає можливість убезпечити центральні регіони росії від потенційної експансії турецького впливу. Тому “поява на цих землях нового геополітичного об’єкту (це знову про Україну, - ред.), який до того ж прагне увійти в атлантичний союз, є абсолютною аномалією, до якої могли привести лише необдумані геополітичні кроки”.

В книзі Дугіна Україна як самостійна держава з певними територіальними амбіціями постає як величезна небезпека для “всієї Євразії”,  і “без вирішення українського питання ”говорити про континентальну геополітику немає сенсу”. При цьому Дугін не наполягає на повній культурно-мовній чи економічній автономії України, чи на тому, що ми маємо стати адміністративним сектором росії за принципом російської імперії чи СРСР, однак наголошує, що стратегічно Україна повинна бути виключно протекцією москви. “Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль москви по всій його довжині від українських до абхазьких територій. Можна як завгодно дробити цю зону за етнокультурними ознаками, надаючи якусь автономність кримським малоросам, татарам, козакам, абхазцям, грузинам, але все - лише при виключному контролі москви над військовою та політичною ситуацією. Ці сектори повинні бути радикально відірвані він таласократичного впливу з Заходу і Туреччини. Північний берег Чорного морі повинен централізовано підкорятися москві” (с).

Дугін стверджує, що як держава Україна не має жодного геополітичного сенсу, заперечує універсальність нашої культури, географічну унікальність України, етнічну винятковість, хоча культуру та мову українців називає унікальними і “своєобразнимі”. Послуговується звичним для росіян трактуванням назви Україна - “окраина”, хоч і визнає, що за часів Русі Київ був центром державності. Однак після того, як центром імперії стала москва, Київ став, мовляв, другорядним центром, де відбувався не синтез європейських культур, а вплив Заходу на “суто російські православні пласти”.

“Санітарний кордон” - лише такий варіант для України як самостійної географічної одиниці в сучасних кордонах готує Дугін. Такий статус не дозволить Україні доєднатися ані до східного, ані західного блоку. А це, мовляв, прирече Україну на роль маріонетки і геополітичну службу таласократичній стратегії Європи. Таку роль Дугін відводить не лише Україні, а й країнам Балтії. А от існування України в її нинішніх кордонах і статусом суверенної держави для путінського ідеолога рівнозначне “нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці росії, рівнозначно вторгненню на рос. територію”.  

Існування унітарної України надалі недопустиме для росії. Нашу територію Дугін пропонує поділити на декілька поясів, які, на його думку, відповідають геополітичній та етнокультурній реальності:

• Східна Україна - всі території на схід від Дніпра, від Чернігова до Азовського моря, на яких, як стверджує Д. , переважає “вєлікоросскій етнос” і православні малороси, може бути самостійним геополітичним регіоном з широкою автономією, але в міцному союзі  москвою.  Пояснює таке рішення тісним культурним, історичним, етнічним і релігійним зв’язком тутешнього населення з росією. Дугіна приваблює технічна освоєність регіону і його розвиток. Одним із сценаріїв бачить  злиття Харківщини з Білгородською, Курською, Брянською областями і “розширення конструкції на південь”
• Крим. Складне геополітичне утворення, де уживаються налаштовані один проти одного (станом на 1997 рік) промосковськи налаштовані “великороси”, вкрай націоналістичні “малороси” (себто українці) та орієнтовані на Туреччину (яку Дугін називає прямими геополітичним противником росії) і ворожі до росії кримські татари. Хоча Дугін вважає, що пряма анексія Криму викличе негативну реакцію “малоросійського населення”, але й залишати Крим Україні - значить підвести геополітичну безпеку росії до прямої загрози. Тому ідеолог наполягає на необхідності надання Криму особливого статусу і “забезпечення максимальної автономії на умовах і при  повному стратегічному контролі москвою”, але з врахуванням соціально-культурних інтересів України та етнокультурних вимог кримських татар.
• Центральна частина України від Чернігова до Одеси, куди потрапляє і Київ, - це, на думку російського ідеолога, інша окрема область, де переважає “малоросійське” населення, себто ми з вами, і мова, але панівною конфесією є православ’я. Така “православна Малоросія” хоч і є самостійною геополітичною реальністю, але близька культурно Східній Україні.
• Захід України - неоднорідний, на думку Дугіна. Волинь на Півночі, “Галіція” (Львівщина), Закарпаття - західний виступ і східна Бессарабія на півдні регіону є самостійними областями. Історично і культурно, каже Дугін, вони пов’язані не стільки з Україною, скільки з Польщею, Австро-Угорщиною та Румунією відповідно. Майже всі, окрім Бессарабії - сповідують переважно католицизм. Саме західні області станом на 97-й рік в реальності Дугіна впливають на загальну політичну атмосферу України, активно проводять антимосковську, прозахідну геополітичну лінію. То ж їм вважає за потрібне залишити значну частину автономії (і навіть політичної), аби відірвати ці “підривні території” від “православного і власне проросійського загальноукраїнського простору” центрального та східного регіонів. Стратегічні кордони росії не можуть залежати від кордонів України з західними сусідами, вони повинні лежати набагато західніше: щонайменше по західних кордонах Східної Європи, а ще краще - по Атлантиці. Саме таку перспективу, як і Німеччину в якості головного партнера в Європі, Дугін бачить найкращою. Росія повинна, каже, наполягати на виведенні України з-під атлантичного контролю і створення на нашій території комплексу євразійської континентальної оборони - військово-стратегічної кооперації росії і Європи. В контексті Волині, Галичини і Закарпаття Дугін наполягає на проведенні культурно-конфесійних кордонів між Центральною Україною (“собственно Киевской землей”) і західним регіоном, аби уникнути впливу центральноєвропейського  католицизму чи уніатства на православні території.

Український фактор Дугін називає найбільш вразливим місцем “в західному поясі росії”. Бо якщо в інших місцях небезпека руйнування геополітичної спроможності росії лише потенційна і вимагає превентивних заходів, то факт існування суверенної України є оголошенням росії геополітичної війни. Україна, мовляв, не сама обирає роль атлантичного санітарного кордону, хоча в деяких випадках це таки усвідомлений крок, а виконує цю роль, активно НЕ включаючись в інтеграційні процеси з москвою і не розпадаючись на окремі геополітичні складові.

“Українська проблема - головна і найсерйозніша проблема, яка стоїть перед москвою”, - стверджує Дугін. Україна є центром розв’язання питання майбутнього геополітики Заходу та росії. І це питання, мовляв, вимагає термінових заходів у відповідь, адже стратегічний удар росії вже нанесений. Враховуючи, що проста інтеграція Києва і москви неможлива і не дасть стійкої геополітичної системи, москва, каже дугін, повинна активно включатися в перебудову українського простору за єдино логічною та природною геополітичною моделлю.

Перебудову наприкінці 80-х дугін називає справжнім геополітичним злочином з боку москви, адже таким чином, каже, вона здалася “ворогу” - Заходу, відмовилася від своєї місії, і за це вимагає історичного осуду для ініціаторів процесу. Саме тільки існування суверенної України як наслідок перебудови і розпаду союзу Дугін називає необдуманим кроком до атлантизму. Але, каже, не український народ за це відповідальний, а “інородческіє” групи, які не зацікавлені в спільній геополітичній долі українців і росіян. Адже як тільки Україна випала із спільного “євразійського простору”, почалися “проблеми”: проблема Криму, російськомовного населення України, проблема мита і платежів за енергію, проблема церкви.  

Ставши двома різними державами, Україна і росія стали по різні боки геополітичних барикад. Але дугін в києво-московських відносинах виводить свою формулу російської державності, спираючись на історію взаємодії народів. “Малоросію” Дугін називає колискою державності росіян. Але після того, як центр з Києва змістився на москву, Україна історично стала провідником тенденцій Заходу (цитує православних авторів, які кажуть, буцім “через Україну на Русь приходить велика біда - відступання від істинної православної віри”). І навіть перебуваючи в складі російської імперії, Київ відігравав антиєвразійську, антимосковську роль. Дугін у своїй праці звинувачує Україну в слабкості, яка породила “зачатки малоросійської ідеології, релігійним ферментом якої стало уніатство, а культурним - європеїзм з особливою антивеликоросійською версією слов’янського націоналізму”.

І поки українська ідея - в ідеї національності, але вона не універсальна і не глобальна, “великороська ідея і місія великоросів в тому, щоб утвердити планетарний ідеал, Євразійську імперію сонця, імперію справедливості”.  

“Роз’єднання України і росії, на думку Дугіна, вигідне лише атлантистам, ворогам слов’янства. “Нас хотят столкнуть лбами” атлантичні стратеги. Але Дугін стверджує, що у відносинах Києва і москви пріоритетом має бути тільки спільна євразійська континентальна держава, єднальна універсальна московська ідея. В Україні прихильників такої ідеї станом нарахував 11 мільйонів “чистих великоросів”. Втім і радикальних націоналістів теж планує привернути на свій бік, адже ті, каже, розуміють, що атлантистський вплив Заходу несе смерть всім національним культурам, традиційним цінностям. То ж перемагати “атлантистське зло” збирається в єдиному строю з нами. Maryna (обговорення) 14:11, 19 вересня 2024 (EEST)

Доктрина Герасімова

Статтю начальника генштабу зс рф Валерія Герасімова “Цінність науки в передбаченні” називають доктриною інформаційної війни рф, адже значна частина її тез стосується саме НЕзбройного протистояння, а інформаційного. Доповідь озвучено і опубліковано у 2013-му, напередодні збройного вторгнення рф на територію Україні. І в ній ми бачимо заклик переосмислити форми та способи ведення бойових дій, відштовхуючись від “нових викликів” і наукових досягнень.

Інфографіка зі статті "Цінність науки у передбаченні"

У XXI столітті простежується тенденція стирання відмінностей між станом війни та миру. Війни вже не оголошуються, а розпочавшись – йдуть не за звичним нам шаблоном. Як приклад Герасімов приводить “уроки арабської весни”, яка показала, що “правила війни” змінилися: акцент методів зміщується в бік політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, що реалізуються із залученням протестного потенціалу населення. Усе це доповнюється військовими заходами прихованого характеру, зокрема реалізацією заходів інформаційного протистояння та діями сил спеціальних операцій. До відкритого застосування сили найчастіше під виглядом миротворчої діяльності та кризового врегулювання переходять лише на якомусь етапі, здебільшого задля досягнення остаточного успіху у конфлікті.

Широкого поширення набули асиметричні дії, що дозволяють нівелювати перевагу противника у збройній боротьбі. До них відносяться використання сил спеціальних операцій і внутрішньої опозиції для створення постійного фронту на всій території держави-противника, а також інформаційний вплив, форми і способи якого постійно вдосконалюються. Змін вимагає і впровадження у воєнні дії нових досягнень в галузях робототехніки та штучного інтелекту.

Інформаційне протиборство відкриває широкі асиметричні можливості зниження бойового потенціалу противника. То ж, наголошує Герасимов, необхідно вдосконалювати події інформаційному просторі, зокрема із захисту своїх об'єктів.

Особливої ​​актуальності в сучасних конфліктах набуває захист населення, об'єктів та комунікацій від дій сил спеціальних операцій противника в умовах зростання масштабів їх застосування. Maryna (обговорення) 14:12, 19 вересня 2024 (EEST)

Друга стаття Герасімова, яку варто вивчити для розуміння логіки планування військових протистоянь рф — це

«Генштаб планирует ударьі» від 11.03.2019

Мюнхенська промова Путіна

10 лютого 2007 року Володимир Путін виступив із промовою на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки, яка того року проходила під темою «Глобальні кризи – глобальна відповідальність». Цей виступ донині називають точкою відліку нової “холодної війни” між колективним Заходом та росією, точкою, коли остання відкрито заявила, що не погоджується на другорядну роль у світовому пануванні. Оглядачі називають цю промову найрізкішим зовнішньополітичним виступом очільника Кремля за пів століття [Радіо Свобода].

Ключові тези мюнхенської промови Путіна:

• «Для сучасного світу однополярна модель є не тільки неприйнятною, але й узагалі неможливою».
• «Уся система права однієї держави, перш за все, звичайно, США, переступила свої національні кордони в усіх сферах: і в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері нав'язується іншим державам».
• «Не варто сумніватися, що економічний потенціал нових центрів світового зростання (маються на увазі країни БРІК) неминуче конвертуватиметься у політичний вплив та зміцнюватиме багатополярність».
• «Єдиним механізмом ухвалення рішень щодо використання військової сили як останнього аргументу може бути тільки Статут ООН. Не НАТО, не Євросоюз, а ООН».
• «Хіба ми маємо байдуже й безвільно дивитися на різні внутрішні конфлікти в окремих країнах, на дії авторитарних режимів, тиранів, поширення зброї масового знищення? Звісно, ​​ні».
• «Нас не можуть не турбувати плани щодо розгортання елементів системи протиракетної оборони в Європі. Кому потрібен черговий виток неминучих у цьому випадку перегонів озброєнь?»
• «Процес натівського розширення не має жодного відношення до модернізації самого альянсу чи забезпечення безпеки в Європі. Навпаки, це серйозно провокуючий чинник, що знижує рівень взаємної довіри. І ми маємо справедливе право відверто запитати: проти кого це розширення?»
• «Росія — країна з більш ніж тисячолітньою історією, і практично завжди вона користувалася привілеєм проводити незалежну зовнішню політику. Ми не збираємося зраджувати цій традиції і сьогодні».

І вже буквально за рік після промови Путін “використав” цей світ “привілей”, розпочавши війну в Грузії, а в 2014-му - в Україні. До слова, промову очільника Кремля у Валдайському клубі в жовтні 2014 деякі аналітики називають продовженням Мюнхенської промови. У Валдайському спічі Путін звинуватив Америку в бездарності, у нездатності зібрати плоди перемоги в холодній війні — навіть у своїх власних інтересах — і в порушенні міжнародного права [The Washington Times, 2014]. Натомість, за його словами, Сполучені Штати породжують хаос на Близькому Сході — від Іраку до Лівії та Сирії — і дозволяють ісламістським «найманцям» воювати за того, хто запропонує найбільшу ціну. У всьому цьому він якось зручно забув про дипломатичну та пропагандистську підтримку Росією ХАМАСу та Хезболли, які Сполучені Штати та Європейський Союз вважають терористами. На Валдаї Путін продовжив тему «багатополярного» світового порядку, заснованого на «рівності блоків». Проти НАТО та Європейського Союзу Росія хоче розгорнути власний Євразійський Союз та Організацію Договору про колективну безпеку. Maryna (обговорення) 14:15, 19 вересня 2024 (EEST)