Як Україна діє в інфовійні на державному рівні

1. Законодавство, державні програми

Інформаційна безпека України регламентується діями і документами, впровадженими внаслідок дієвих заходів вповноважених державних органів у інформаційній сфері, спрямованих на захист національної безпеки та оборони України.

Під поняттям “Інформаційна безпека” розуміється стан захищеності інформаційного простору України, при якому спеціальні інформаційні операції (ІПСО) , акти зовнішньої інформаційної агресії, інформаційний тероризм, незаконне зняття інформації за допомогою спеціальних технічних засобів, комп'ютерні злочини та інший деструктивний інформаційний вплив не завдає суттєвої шкоди національним інтересам.

Підходи до розуміння інформаційної безпеки:

• стан захищеності інформаційного простору;
• процес управління загрозами та небезпеками, що забезпечує інформаційний суверенітет України;
• стан захищеності національних інтересів країни в інформаційному середовищі або в інформаційній сфері;
• захищеність установлених законом правил, за якими відбуваються інформаційні процеси в державі; важливу функцію держави;
• суспільні відносини, пов’язані із захистом життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави від реальних та потенційних загроз в інформаційному просторі;
• невід’ємна частина політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. [Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: навчальний посібник. Київ: КНТ, 2006.  С. 25-30.]

Виокремлюють три рівня забезпечення інформаційної безпеки:

• рівень особи (формування раціонального, критичного мислення на основі принципів свободи вибору);
• суспільний рівень (формування якісного інформаційно-аналітичного простору, плюралізм, багатоканальність отримання інформації, незалежні потужні ЗМІ, які належать вітчизняним власникам);
• державний рівень (інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності державних органів, інформаційне забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики на міждержавному рівні, система захисту інформації з обмеженим доступом, протидія правопорушенням в інформаційній сфері, комп’ютерним злочинам).

В січні 2007 року було ухвалено Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», одна зі стратегічних цілей якого - «покращення стану інформаційної безпеки в умовах використання новітніх ІКТ». Закон передбачає, що національна політика розвитку інформаційного суспільства в Україні ґрунтується на засадах забезпечення інформаційної безпеки. Закон також встановлює, що проблеми інформаційної безпеки можуть бути виріше-

ні через створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів; підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань; вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп’ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері; розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв’язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Протягом 2002-2010 рр. було три спроби ухвалити концепцію державної інформаційної політики - 2002, 2009 та 2010 року. 11 січня 2011 року черговий проєкт концепції прийняли у першому читанні за основу закону і направили на доопрацювання Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.

В липні 2009 року Президент підписав указ, яким було затверджено Доктрину інформаційної безпеки України. Доктрина була затверджена на виконання рішення Ради. В липні 2009 року Президент підписав указ, яким було затверджено Доктрину інформаційної безпеки України. Доктрина була затверджена на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України». Доктрина інформаційної безпеки стала першим документом нормативно-правового характеру в незалежній Україні, в якому об’єктом регулювання виступала інформаційна безпека як складова національної безпеки. Навіть попри те, що доктрина за своєю суттю є актом, в якому містяться норми-цінності і норми-принципи, на підставі яких мають ухвалюватися документи нижчого рівня, що визначають цілі, зміст та критерії оцінки державних політик, затвердження такого указу Президентом стало кроком вперед на шляху формування комплексної державної інформаційної політики.

В Доктрині інформаційної безпеки в редакції 2009 року зафіксовано, що інформаційний простір стає ареною протистояння національних інтересів держав. В цьому просторі держави мають можливість завдавати шкоди безпеці одна одної без застосування воєнної сили за допомогою негативних інформаційних впливів.

В Доктрині зазначалося, що інформаційна складова стає одним з найважливіших елементів забезпечення національної безпеки, а інформаційні простір, ресурси, інфраструктура та технології впливають на темпи розвитку держави. Слушною є згадка про те, що інформаційна безпека має подвійну природу. З одного боку, вона є самостійною сферою національної безпеки, а з іншого, іманентною іншим сферам – наприклад, економічній, енергетичній, продовольчій тощо. З цього робиться висновок, що «розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки».

Основною метою реалізації положень Доктрини проголошується створення розвиненого національного інформаційного простору і захист інформаційного суверенітету.

Документ закріплює перелік життєво важливих інтересів. До них віднесено інтереси особи (забезпечення конституційних прав і свобод в інформаційній сфері; недоторканність персональних даних, захищеність від інформаційно-психологічного впливу), суспільства (захист цінностей, забезпечення суспільно-політичної стабільності, розбудова інститутів демократії), держави (забезпечення інформаційної незалежності, взаємодія держави і громадянського суспільства при здійсненні інформаційної політики, побудова та розвиток інформаційного суспільства, забезпечення розвитку економічного і науково-технологічного розвитку держави, формування позитивного іміджу України, інтеграція у глобальний інформаційний простір).

Важливим досягненням Доктрини стала систематизація реальних та потенційних загроз інформаційній безпеці держави за сферами: у зовнішньополітичній (зокрема, поширення у світовому інформаційному просторі викривленої, недостовірної та упередженої інформації, що завдає шкоди національним інтересам України), сфері державної безпеки (зокрема, негативні інформаційні впливи, спрямовані на підрив конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів України), воєнній, внутрішньополітичній, економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній.

Доктрина інформаційної безпеки визначалася як база для формування державної політики та розроблення на її основі проєктів концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України. Але разом з тим, у Доктрині не містилося нічого конкретного, окрім теоретизування та створення категрійного апарату. Тож інформаційна безпека все ще потребувала «забезпечення», без розуміння конкретних інструментів, ризиків та загроз.

Доктрина інформаційної безпеки України 2009 року діяла до 6 червня 2014 року, коли тодішній в.о. Президента України Олександр Турчинов підписав Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про скасування деяких рішень Ради національної безпеки і оборони України» та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України».

В червні 2012 року тодішній Президент Янукович затвердив своїм указом оновлену

редакцію Стратегії національної безпеки України під тією ж назвою, під якою він був затверджений попереднім Президентом В.Ющенком, – «Україна у світі, що змінюється». В ній згадується про наявність нових викликів міжнародній безпеці в низці сфер включно з інформаційною. А також стверджується, що зберігається невідповідність сектору безпеки і оборони України завданням захисту національних інтересів, зокрема пов’язаним із застосуванням інформаційних технологій в умовах глобалізації. Нова стратегія віднесла питання інформаційної безпеки до ключових завдань політики національної безпеки у внутрішній сфері, зокрема: стимулювання впровадження новітніх інформаційних технологій і виробництва конкурентоспроможного національного інформаційного продукту; забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем державного рівня; гармонізація технічних стандартів із відповідними стандартами держав – членів ЄС; створення національної системи кібербезпеки.

Фокус всіх перелічених завдань зміщений на технічні аспекти захисту інформації. І лише в розділі про реформування сектору безпеки і оборони значиться «підвищення ефективності системи протидії інформаційно-психологічним впливам і операціям, що загрожують безпеці особи, суспільства і держави» – фактично позначено задачу протидії дезінформації, однак без конкретних інструментів досягнення та оцінки результативності.

На зміну згаданій Cтратегії у травні 2015 року Петро Порошенко своїм указом затвердив нову Стратегію національної безпеки України, яка мала бути реалізована до 2020 року. Документом було актуалізовано перелік загроз національній безпеці України через призму російської збройної агресії в Криму і на сході держави. Російська загроза, роль і небезпека якої тривалий час применшувалася або замовчувалася, перейшла з категорії «потенційна» у «реальна». У зв’язку з цим Президент наголосив на необхідності створення нової системи забезпечення національної безпеки України. Однією з основних цілей Стратегії визначено мінімізацію загроз державному суверенітету та створення умов для відновлення територіальної цілісності України.

Першими серед загроз національній безпеці України згадуються агресивні дії Росії, які проявляються зокрема у формі інформаційно-психологічної війни, приниження української мови і культури, фальшування української історії, формування альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу. Крім того, в Стратегії виділяють інформаційну війну проти України, відсутність цілісної комунікативної політики держави та недостатній рівень медіакультури українського суспільства як загрози інформаційній безпеці України.

А от саме формулювання «інформаційна війна» у цьому  документі відсутня, тому його органи влади часто трактують його довільно.

У сфері кібербезпеки та безпеки інформаційних ресурсів загрозами визначено уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак, а також фізична і моральна застарілість системи охорони інформації з обмеженим доступом. Питання забезпечення кібербезпеки і безпеки інформаційних ресурсів винесено в законі окремим підпунктом, що свідчить про усвідомлення необхідності розділення інформації як «комунікації» (обмін смислово значимими частинами інформації), на противагу інформації як «обсягу даних», і відповідно необхідності застосувати різні механізми захисту інформації в обох проявах.

Стратегія національної безпеки України 2015 року стала важливою віхою у процесі формування системи національної безпеки, концептуалізації загроз та ризиків національному суверенітету, визначення напрямів реалізації державної інформаційної політики з огляду на постійну участь Росії у посяганні на державний суверенітет України. У ній вперше було розмежовано поняття інформаційної безпеки і кібербезпеки. З іншого боку, на контрасті з нею стала очевидною невідповідність зусиль держави з визначення потенційних загроз національній безпеці на попередніх етапах державотворення, що в результаті призвело до негативних наслідків.

Нова Доктрина інформаційної безпеки України була введена в дію в лютому 2017 року і, як і Стратегія, була обумовлена російсько-українською війною. В ній стверджувалося, що розпочата Росією проти України гібридна війна із застосуванням зокрема інформаційних технологій впливу на свідомість громадян зробила інформаційну сферу основним майданчиком протистояння. Доктрина впровадила в офіційний обіг такі терміни: стратегічні комунікації, урядові комунікації, кризові комунікації, стратегічний наратив. При цьому у тексті відсутнє визначення терміну «інформаційна безпека».

Мета Доктрини - «уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни». Документ містить досить детальний перелік загроз національним інтересам та національній безпеці в інформаційній сфері, зокрема, здійснення спеціальних інформаційних операцій в Україні, проведення державою-агресором спеціальних інформаційних операцій в інших державах з метою створення негативного іміджу України у світі, інформаційна експансія держави-агресора та контрольованих нею структур, інформаційне домінування держави-агресора на тимчасово окупованих територіях, недостатня розвиненість національної інформаційної інфраструктури, неефективність державної інформаційної політики, недосконалість законодавства стосовно регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері, невизначеність стратегічного наративу, недостатній рівень медіакультури суспільства, поширення закликів до радикальних дій, пропаганда ізоляціоністських та автономістських концепцій співіснування регіонів в Україні.

Окрім того, деталізовано в Доктрині розписані і пріоритети державної політики в

інформаційній сфері - усього їх 45.

В частині реалізації Доктрини передбачалося, що РНБОУ здійснюватиме координацію діяльності органів виконавчої влади щодо забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, а уряд забезпечуватиме здійснення, фінансування програм, пов’язаних з інформаційною безпекою, спрямовуватиме і координуватиме роботу міністерств, інших органів виконавчої влади у цій сфері. Наступною ланкою у механізмі реалізації Доктрини було визначено низку центральних органів виконавчої влади та державних установ – Міністерство інформаційної політики, Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, Міністерство культури, Державне агентство України з питань кіно, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Служба безпеки України, розвідувальні органи, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національний інститут стратегічних досліджень. На них було покладено специфічні функції у межах їх компетенції щодо реалізації державної інформаційної політики. Перепоною на шляху до реалізації Доктрини стало те, що деякі положення цього документу вимагало ухвалення низки нормативно-правових актів урядового (розпоряджень і постанов) та міністерського рівня (наказів), в яких мали б бути викладені чіткі алгоритми взаємодії різних органів державної влади у процесі імплементації інформаційної політики, покрокові процедури протидії різним ризикам та програми реалізації пріоритетів. Крім того, потрібні були значні кошти на реалізацію цих пріоритетів, однак вони так і не були виділені до 2018 року.

Станом на зараз забезпечення інформаційної безпеки в Україні наразі регламентовано законами України «Про інформацію»,«Про національну безпеку України», «Про Національну програму інформатизації», а також «Стратегією інформаційної безпеки», затвердженої Указом Президента України від 28 грудня 2021 року № 685/202, та Стратегією кібербезпеки України, затвердженої Указом Президента України від 26 серпня 2021 року № 447/2021.

Після приходу монопартійної влади був затверджений план пріоритетних дій уряду на 2020 рік. У згаданому плані було змінено принципи систематизації заходів за напрямами та призначення відповідальних органів виконавчої влади за їх реалізацію. До прикладу, напрям «Мир та діалог» містить заходи щодо розроблення та затвердження концепції стратегії інформаційної інтеграції України та інформаційного захисту суверенітету. Планувалося сформувати комунікаційні канали за цим напрямком, які б дозволили забезпечити донесення достовірної інформації до більшості громадян України, зокрема, і на тимчасово окупованих територіях. Окрім того, планувалося сформувати інструменти інформування громадян іноземних держав про події в Україні з використанням технічних засобів теле-, радіокомунікацій та впровадити інші форми діяльності. Окремо планом передбачалися заходи для захисту суб’єктів інформаційної діяльності, які діяли на території Криму до тимчасової окупації.

У площині протидії дезінформації та розбудови системи стратегічних комунікацій держави відповідальним за напрям «Інформаційна політика та безпека» було визначено Міністерство культури та інформаційної політики. До цього ж напрямку  уряд відніс використання бренду України «UkraineNow» та просування українського контенту за кордоном, що мало полягати в забезпеченні аудіовізуальною та поліграфічною продукцією закордонних установ та дипломатичних представництв України.

Амбітним і необхідним завданням, запланованим на 2020 рік, було створення програмного комплексу з моніторингу, виявлення та протидії інформаційним загрозам, яке мало бути запущеним в пілотному режимі. Однак донині ця програма так і не розроблена.  

Ще одним пунктом плані дій стало проведення загальнонаціональної кампанії з підвищення медіаграмотності населення, зокрема розробки та поширення методичних рекомендацій. Міністерство культури та інформаційної політики представило свій загальнонаціональний проєкт із медіаграмотності у другій половині 2021 року.

Планом пріоритетних дій уряду на 2020 рік був передбачений ще один напрям у сфері державних стратегічних комунікацій – «Публічна дипломатія та просування позитивного іміджу України за кордоном». В межах його реалізації було передбачено проведення 12 інформаційних кампаній з протидії антиукраїнській пропаганді за кордоном з метою зменшення кількості хибних стереотипів серед іноземної аудиторії щодо України та її громадян.

Напрям “Мир та діалог” передбачав розроблення та затвердження плану заходів щодо інформаційної інтеграції України у вигляді єдиного комплексного документа, на основі якого буде формуватися інформаційний захист суверенітету України, розробка та впровадження технічних рішень для розширення покриття аналоговим та цифровим ефірним сигналом українських мовників, а також відновлення радіомовлення в діапазоні середніх хвиль, зокрема на окупованих та прилеглих до них прикордонних територіях.

15 жовтня 2021 року Президент України своїм Указом увів у дію Стратегію інформаційної безпеки України, яка визначає забезпечення інформаційної безпеки України однією з найважливіших функцій держави. Мета документу - посилення спроможностей держави у забезпеченні інформаційної безпеки її інформаційного простору, підтримки інформаційними засобами та заходами соціальної та політичної стабільності, оборони держави, захисту державного суверенітету, територіальної цілісності України, демократичного конституційного ладу, забезпечення прав та свобод кожного громадянина. Мету планували досягати шляхом стримування і протидії загрозам інформаційній безпеці України та нейтралізації інформаційної агресії. До проявів останньої в документі віднесено зокрема спеціальні інформаційні операції держави-агресора, які спрямовані на підрив державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Планувалося також забезпечувати інформаційну стійкість суспільства та держави,

створювати ефективну систему взаємодії між органами державної влади, органами

місцевого самоврядування та суспільством, а також розвивати міжнародну співпрацю у сфері інформаційної безпеки на засадах партнерства та взаємної підтримки. Реалізація Стратегії розрахована на період до 2025 року.

Поняття «інформаційна безпека» сформульоване як «складова частина національної безпеки України, стан захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу, інших життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, за якого належним чином забезпечуються конституційні права і свободи людини на збирання, зберігання, використання та поширення інформації, доступ до достовірної та об’єктивної інформації, існує ефективна система захисту і протидії нанесенню шкоди через поширення негативних інформаційних впливів, у тому числі скоординоване поширення недостовірної інформації, деструктивної пропаганди, інших інформаційних операцій, несанкціоноване розповсюдження, використання й порушення цілісності інформації з обмеженим доступом».

У документі було оновлено зміст низки термінів, що попередньо зустрічалися в Доктрині інформаційної безпеки України 2017 року (стратегічні комунікації, урядові комунікації, кризові комунікації, стратегічний наратив) та додано кілька нових (антикризові комунікації, інформаційна загроза, інформаційні заходи оборони держави).

Також було здійснено ранжування рівнів викликів і загроз інформаційній безпеці – на глобальні (збільшення кількості глобальних дезінформаційних кампаній, інформаційна політика Російської Федерації як загроза не лише для України, але й для інших демократичних держав, соціальні мережі як суб’єкти впливу в інформаційному просторі, недостатній рівень медіаграмотності (медіакультури) в умовах стрімкого розвитку

цифрових технологій) та національні (інформаційний вплив РФ як держави-агресора на населення України, інформаційне домінування Росії як держави-агресора на тимчасово окупованих територіях України, обмежені можливості реагувати на дезінформаційні кампанії, несформованість системи стратегічних комунікацій, недосконалість регулювання відносин у сфері інформаційної діяльності та захисту професійної діяльності журналістів, спроби маніпуляцій свідомістю громадян України щодо європейської та євроатлантичної інтеграції України, доступ до інформації на місцевому рівні, недостатній рівень інформаційної культури та медіаграмотності в суспільстві для протидії маніпулятивним та інформаційним впливам).

Одним з висновків Стратегії є те, що поширення деструктивної пропаганди та дезінформації внутрішніми і зовнішніми каналами застосовується Росією з метою інформаційної дестабілізації держави та суспільства. До того ж в Україні досі не створена ні система реагування на інформаційні виклики, ні національна інформаційна інфраструктура. Ба більше, не створено дієвого механізму координації і взаємодії між усіма органами державної влади, залученими до здійснення заходів із протидії загрозам в інформаційній сфері. Все це позбавляє державу можливостей ефективно протидіяти інформаційним атакам, захищати національну безпеку і реалізовувати національні інтереси України.

Основними напрямами забезпечення інформаційної безпеки України проголошується стійкість та взаємодія, забезпечення чого залежить від виконання низки стратегічних цілей та завдань.

Першою у переліку цілей значиться протидія дезінформації та інформаційним операціям, спрямованим на ліквідацію незалежності України, повалення конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави. Для її досягнення пропонується створити систему раннього виявлення, прогнозування та запобігання з боку держави і суспільства гібридним, зокрема інформаційним, загрозам. Одним з підвидів такої системи має бути запобігання та протидія поширенню дезінформації та деструктивної пропаганди стосовно європейської та євроатлантичної інтеграції України/ Другою ціллю є забезпечення всебічного розвитку української культури та утвердження української громадянської ідентичності. Цю ціль пропонується досягати підтримкою українського контенту всіх видів і жанрів, зміцненням зв’язків з діаспорою, а також підвищенням рівня довіри населення до державних інституцій та правоохоронних органів.

Наступним згадується підвищення рівня медіакультури і медіаграмотності суспільства та соціальної відповідальності медіасередовища. Досягнення цієї цілі потребує зокрема підготовки та проведення просвітницької кампанії з медіаграмотності, створення сприятливих умов для здійснення діяльності засобів масової інформації і підвищення рівня професійної підготовки медіафахівців, стимулювання розвитку соціально відпо відального бізнесу серед засобів масової інформації.

Четвертою ціллю є забезпечення свободи інформації, права на доступ до інформації та захисту прав журналістів. Для досягнення передбачається удосконалити законодавство про доступ до публічної інформації, узгодити положення нормативно-правових актів з нормами міжнародних актів, обов’язкових для виконання Україною, захистити інформаційний простір України від незаконного контенту.

Ще одна стратегічна ціль – це реінтеграція до загальноукраїнського інформаційного простору громадян України, які проживають на тимчасово окупованих та прилеглих до них територіях України включно із відновленням їх права на інформацію. Для цього передбачається просувати в українському та міжнародному інформаційному просторі стратегічних наративів щодо безальтернативності відновлення територіальної цілісності України, забезпечення стабільного функціонування національного телебачення та радіомовлення на тимчасово окупованих територіях з одночасним підвищенням якості його контенту.

Наступною ціллю є створення ефективної системи стратегічних комунікацій, що базується на інформаційній взаємодії та діалозі між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та суспільством з питань, що стосуються кризових ситуацій, а також утвердження позитивного іміджу України. Досягнення цієї цілі має супроводжуватися створенням системи взаємодії з питань реагування на кризову ситуацію, післякризову комунікацію, запобігання настанню кризи шляхом аналізу передумов кризи та криз, що мали місце в минулому, створення служби державного радіомовлення на зарубіжні країни, забезпечення інформування світової спільноти про події в Україні та донесення офіційної позиції України, використання бренду «UkraineNow» з метою популяризації та просування інтересів України у світі, розробка та поширення позитивних наративів та інформаційних кампаній за кордоном.

І останньою з семи є ціль з розвитку інформаційного суспільства та підвищення рівня культури діалогу в Україні. З метою досягнення цієї цілі пропонується розбудовувати державного оператора національної цифрової мережі телевізійного мовлення, розвивати мережу середньохвильового радіомовлення Національної суспільної телерадіокомпанії України, забезпечити суспільного мовника належним фінансуванням, забезпечити стабільне функціонування національного телебачення та радіомовлення на всій території України, сприяти створенню системи мовлення територіальних громад, підтримувати академічні та аналітичні дослідження в інформаційній сфері, зокрема з вивчення впливу онлайн-контенту нових засобів масової інформації на суспільство.

2. Підрозділи Українських Сил оборони

В складі Збройних Сил України також створені підрозділи, які відповідають за інформаційну боротьбу. Це 4 підрозділи Сил Спеціальних операцій ЗСУ:

• 16-й центр інформаційно-психологічних операцій (в/ч А1182, м. Житомир)
• 72-й центр інформаційно-психологічних операцій (в/ч А4398, м. Бровари)
• 74-й центр інформаційно-психологічних операцій (в/ч А1277, м. Львів)
• 83-й центр інформаційно-психологічних операцій (в/ч А2455, м. Одеса)

Чи не найбільш відомим є 72-й Центр інформаційно-психологічних операцій (ЦІПСО), раніше - Військово-Морських Сил Збройних Сил України, який із 2003 року базувався в Севастополі. Значних зусиль до його створення доклали ветерани воєнної розвідки України: капітан 1 рангу Чепець Володимир Іванович та капітан 1 рангу Шаблінський Іван Іванович. Першим командиром частини був призначений капітан 1 рангу Лисенко Сергій Михайлович.

На ЦІПСО ВМС покладалися завдання виявлення і запобігання інформаційним і психологічним загрозам, спрямованих проти Військово-Морських Сил України, інформаційно-аналітичного забезпечення розвідувального управління штабу ВМС.

Типова структура ЦІПСО включала:

• аналітичний відділ;
• відділ спостереження та спеціальних дій з групою інформаційного забезпечення;
• відділення друкованої пропаганди;
• відділення інформаційно-телекомунікаційних технологій.

Протистоячи російській інтервенції, 2 березня 2014 року рішучими діями, особовий склад Центру спільно з офіцерами 191-го навчального загону ВМС України запобігли захопленню військового містечка і складів зі зброєю російськими спецпризначенцями. Потім частина трималася ще майже три тижні. Російським командуванням військовим Центру було висунуто два ультиматуми про здачу, а ввечері 22 березня до Центру, на територію Навчального загону, російські окупанти пригнали бронеавтомобіль «Тигр» і спецтехніку для глушіння мобільного зв'язку. Українські офіцери забарикадувались всередині будівлі на поверсі, очікуючи штурму. На жаль, зрадник, який 21 березня перейшов на бік окупантів, повідомив противнику про слабкі місця оточених і показав усі виходи і входи до будинку. 23 березня частина була захоплена. Командир частини капітан 2 рангу В'ячеслав Дем'яненко був викрадений «зеленими чоловічками» і незаконно ними утримувався понад десять діб. Звільнений з полону 3 квітня 2014 року.

14 співробітників центру, в тому числі й офіцери, не вийшли з Криму після початку окупації, залишилися там і, ймовірно, перейшли на службу до ворога.